Аксіоматика трансформації

Перший хід — це дуже проста річ, але ж необхідна як аксіоматика, річ, яку я пов’язую з Юло Вооглайдом, естонським мислителем, який казав, що якщо ми розглядаємо якусь систему, якусь живу систему, є три аспекти цієї живої системи. Ми повинні щось робити, щоб підтримувати стан цієї системи, щоб підтримати зміни системи, тому що контексти змінюються, і система є в ядрі та ж сама, але ж контексти змінюються, і ми повинні робити щось для адаптації системи, конкуренції, все таке. І третій аспект — це трансформація. Тобто стан, зміни, трансформація. І в нормальному житті всі ті, хто управляє системами, сфокусовані на першому, тому що жива система є така система, яка потребує зусиль для існування. Ми концентруємось на змінах, адаптація ринку, все таке. А третій аспект є не дуже сфокусованим, тому що перші два потребують багато енергії. Але в ситуації війни третій аспект є вирішальним. Але ж для багатьох зміни і трансформація — це щось одне і те ж. Тому це потребує розрізнення. Коли ми говоримо про зміни, ядро системи, система є та ж сама, але ж при трансформації ядро трансформується, тобто сенси, які породжують систему, трансформуються. І ми говоримо про трансформацію як зміну форми, форм як ідей, як сенсів, як смислів і все таке. І тому все наше життя і академічне життя також, яке розгортається в системі трансформації суспільства, країни, культури, потребує осмислення: хто така людина, яка спроможна жити, творити щось, робити в умовах трансформації. І хто ця людина?

Короткий висновок: Трансформація — ключовий аспект для живих систем у часи кризи, що вимагає розрізнення від простих змін.

Суб’єкт трансформації

Друга аксіома: що коли система змінюється або коли система трансформується, опис цього процесу в системному мисленні дуже простий. Всі сенси для системи народжуються в так званих надсистемах. Якщо я хочу зрозуміти, про що ця система або навіщо вона, я задаю якісь сенси, які формують, дефініюють систему. І коли ми спілкуємось про трансформацію, це переключення надсистем і або насистем. І це переключення насистем є робота того, хто займається трансформаціями, тобто суб’єкт трансформації, трансформуючий суб’єкт — це такий суб’єкт, який має спроможність переключати надсистеми, які задають всі зміни стратегій, тактик, програм, проектів і всього такого. І для мене одна із найбільших проблем сучасної України в тому, що ми маємо спеціалістів, професіоналів, експертів, або ж нема підготовки людей, які можуть трансформувати систему. І ця людина, яка переключає надсистеми, це наше завдання. І для мене це тема доповіді: як сади пов’язані з формуванням такої суб’єктності.

Короткий висновок: Суб’єкт трансформації — це людина, здатна переключати надсистеми для справжніх змін.

Людське і людяне

Теза друга, теза третя, третя теза — пролудність. Коли ми дефініюємо, хто такий, хто така людина, ми повинні говорити про два важливих аспекта, які вона в нашій мові виражаються словами людське і людяне. Людське і людяне. Коли ми говоримо про людське, це щось таке, що є у всіх, це якийсь мінімум людяності. Але ж людяне — це рідка річ, це щось таке, чого не буває достатньо. Але ж якщо система не влаштована для народження людяного, людяності, це не дуже гарна система. Є два таких аспекти: людське, людяне. І це розрізнення дуже принципово, тому що в умовах війни ми плекаємо про захист ідентичності, про отримання ідентичності, отримання того, що є. І це так важливо, що ми забуваємо про інший аспект, аспект трансформаційний. Тому що людина є така, як вона є. Тобто якщо мова ідентичності — це мова, яка відповідає на питання: хто я, хто я є. Я відповідаю через мову ідентичності: я є людина, яка... і щось описую, яка я людина. І це ідентичність. Але ж якщо ми говоримо про трансформації, з’являються спроможності, яких нема. Я розумію, що рівень трансформації системи залежить від рівня моїх трансформаційних здібностей, спроможності. І це інша річ. Тобто є напруження між ідентичністю і трансформацією. І це дуже важлива пара, тому що якщо ми дуже піклуємось про ідентичність, ми втрачаємо нашу здатність до трансформації. І є дві мови, які описують людське або людину. Це мова... Отець Володимир Вакін з нами зі всією родиною, тому що у нього сьогодні день народження. Якщо ви не знаєте, хто такий отець Володимир... Так що ми це така святкова лекція, присвячується йому. І так, два аспекти: ідентичність і трансформація. І дві мови. Коли ми описуємо ідентичність, це мова для цього опису — це мова цінностей. І для мене це називається аксіологія, це спеціалізована філософська традиція, мова цінностей, мова і філософія цінностей. Але ж на поверхневому рівні ми бачимо, що мова цінностей — це інструмент для опису ідентичності. Якщо я описую, хто я є, я описую свої цінності. І цінності завжди для того, цінності, щоб їх декларувати, якось формулювати, декларувати. І це природня для цієї мови цінностей. Але коли я говорю про трансформації, це традиційна мова чеснот. Є напруження між цінностями і чеснотами. Сьогодні ми опинились в світі, в якому всі розмовляють мовою цінностей, але ж трансформація описується через чесноти. І ми будемо мати на увазі класичні чесноти: віра, надія, любов, чотири філософські чесноти і все таке. Але ж фундаментальне розрізнення цінностей, чеснот в тому, що цінності декларуються, а чесноти ніколи. Коли суб’єкт декларує свої чесноти, ми повинні зупинитись і зупинити всі дискусії, тому що це не дуже гарна людина, яка декларує свої чесноти і говорить, що вона є людина порядна, віруюча, надіюча, яка надіється, яка любить, що вона ще благорозумна, мужня, смілива, справедлива, що ще... умерена, помірна, поміркована. Сім класичних чеснот. І всі ці слова не дуже підходять для ситуації самоопису. Що це означає? Що цінності декларуються, а чесноти не декларуються, але практикуються. І в культурі є спеціальні античні духовні вправи, так звані духовні вправи, які є практики для практикування чеснот. Тобто коли я описую культуру, я маю можливості описувати цінносні координати або описувати практики, практики чеснот. І якщо є такі практики для практикування чеснот, є спеціальний аспект: де, в якому просторі, в якому часі я практикую це, де ці вправи втілюються. І ми говоримо про формаційні простори, формаційні простори, в яких ми практикуємо ці чесноти, ці вправи. І якщо ми починаємо описувати ці формаційні простори, то вони дуже різні. Але ж тема сьогодні — це сад як формаційний простір, не як розважальний простір, не освітній простір, не якийсь ідеологічний простір, але ж простір, в якому ми намагаємось формувати людину з чеснотами завдяки вправам, завдяки якимось вправам. І нормальне питання: що це за вправи такі, в яких ми формуємо людину, яка вірить, надіється, любить і все інше. Тобто сад як формаційний простір.

Короткий висновок: Людське — це мінімум, а людяне — рідкісне, що потребує плекання через практики чеснот у формаційних просторах, як сади.

Вертикаль культури

І ще одна аксіома: що в культурі є не тільки горизонталь, не тільки горизонтальні зв’язки, комунітарність, але ще вертикаль. І для мене вертикаль — це три речі. Перша: що культура втілює деякі сенси, тому є рівень сенсів і практики сенсотворення, дослідження, розвитку і різні дослідницькі практики, пов’язані з сенсом, і творчі акти, які сенсоутворюють. Тобто є рівень сенсотворення. Є рівень формаційний, другий рівень, це рівень, на якому формуються суб’єкти, які здатні отримувати ці сенси і втілювати ці сенси на себе. І третій рівень — це рівень втілення або масштабування цих сенсів, це освіта, просвіта, різні популярні форми транслювання сенсів, все таке. Тобто ми говоримо про цю вертикаль: сенсотворення, формація і масштабування. І моя теза в тому, що сьогодні ми маємо кризу форматівну, формативну кризу в Україні. Є якісь сенси, наприклад, ми маємо різні дискусії, що таке національна ідея України. Це такі розмови, які втомлюють і роблять нас дуже печальними, сумними, тому що всі знають, що таке українська національна ідея: це чотири речі і все — воля, вільність, гідність і софійність. Вільність, гідність, воля, все. І нормально, українська ідея є. Але ж нема суб’єктів, які втілюють ці ідеї чи сенси. Тому проблема формативна. І тема всіх наступних тез в тому, що як тема саду відкривалась для мене як тема формаційних просторів.

Короткий висновок: Вертикаль культури включає сенсотворення, формацію та масштабування, з кризою в формативному рівні в Україні.

Історія соборів і сади

Перша теза. Доволі довгий період я займався італійською культурою і займаюсь Данте і італійським Відродженням, і це така моя одна із найважливіших справ про цей період війни. І для мене один із цікавих таких сюжетів — це те, що вся Європа має храми, собори, які будувались 400, 500, 600, 700 років. І ці будівлі нагадують, що десь в 13-му, 14-му столітті були люди, які мали спроможність починати щось, що вони не тільки не побачать ніколи, але ж не побачать їх діти, правнуки, всі не побачать, і фінал буде через 600 років. І для сучасної людини це якийсь жарт, не дуже смішний, тому що в нашої країні є такі будівлі, які ніколи не будуть достроєні, добудовані, як це довгобуди. І ці довгобуди — це щось як антитеза тим соборам, які будували Європу. І формула цих соборів в тому, що були люди, які мали спроможність робити щось вдовгу, в часі, яке вимірюється століттями. І це не було проблемою для них, але ж є проблема для нас, ця здатність робити щось в часі. І в сенсі чеснот це надія, надія як краса, розгорнута в часі, це спроможність, пов’язана з чеснотою надії, але ж з любов’ю і з вірою, тому що любов — це втілення краси, віра — це намагання побачити цю красу, і надія — це спроможність втілювати цю красу в часі. І коли ми починаємо вивчати цю історію соборів не тільки з естетичної сторони, з естетичного боку, але з економічного, політичного: хто були ці люди, які це все робили. Ми знаходимо, що коли люди будували ці собори — для мене це Санта Марія дель Фьоре у Флоренції і Дуомо міланський, Дуомо 600 років, Санта Марія дель Фьоре 700 — що це були за люди. Формула цих проектів в тому, що вони розуміли, що коли люди будують ці собори, собори будують їх. Тобто саме будівництво — це такий перформанс протягом століть, коли формується людина, людина-громадянин, людина-містянин, міщанин. Тобто якщо ми кажемо, хто такий міщанин, хто він такий — це людина, яка несе на собі формаційні практики і сенси міста. І для цього повинні бути формаційні простори. Що це таке формаційний простір? Це будівля собору і 700 років, які формують цього міщанина. Цікава історія в Мілані, тому що Мілан був містом в дуже турбулентній політично турбулентному контексті, коли кожні 50, 100 років змінювались держави, правителі, типи правління. Але ж Мілан розвивався як один з найважливіших міст в Італії. Чому? Тому що в місті, в центрі міста будувався собор, і правління собору отримували ці сенси Мілана, і всі робили щось для того, щоб він будувався. Наприклад, Леонардо да Вінчі збудував канали, які повинні були транспортувати мармур з каменоломень, з Альп. І це сьогодні це найбільш дорогий район Мілану, ці канали. І все це функціонально було так збудовано, щоб собор продукував цю ідентичність міщан. І що, сьогодні ми не будуємо собори, це важко уявити, щоб українці почали такий проект будування якогось релігійного місця. Але для мене основна гіпотеза в тому, що цю функцію беруть на себе для сучасної людини сади. Для нас важко уявити, щоб ми почали будувати якусь будівлю на століття, нема часу, енергії, натхнення, грошей, всього. Але коли я починаю сад, сад, мене приваблює навіть спочатку, хоча я розумію, що результати не побачать мої правнуки, а фінальну фазу побачить хтось, кого я не можу уявити собі. І енергія саду як ця формуюча енергія сьогодні — це була моя перша гіпотеза, з якої я почав цікавитись історією основних садів європейської культури як формаційних просторів.

Короткий висновок: Собори та сади як довготривалі проекти формують людину та суспільство через чесноти надії, любові та віри.

Книга Роберта Гаррісона

І в цій зацікавленості я відкрив книжку друга мого, одного з учителів, Роберта Гаррісона, видатного американського італіаніста, дантиста. Роберт Гаррісон, професор Стенфордського університету, займається італійським Відродженням і Данте. Але його друг Ханс Ульріх Гумбрехт запропонував йому писати книжки, есеї не тільки про Данте, але ж і про ті теми, які для нього важливі. І як результат з’явилася феноменальна книжка "Gardens: An Essay on the Human Condition". Це вона. І це книжка дуже важлива, і ми читали її в Києві разом як група читання, і Гаррісон погодився на переклад, і сьогодні є така робота по перекладу цієї книжки. Чому вона важлива? Деякі тези Гаррісона. Перш за все, він починає з того, що стверджує, що люди не створені для того, щоб занадто ретельно споглядати медузину голову історії з її смертю і нескінченним стражданням. Якщо були б тільки нескінченне страждання і медузина голова історії, життя було б жахливе. І це інша сторона життя, інший аспект життя к історії. Він говорить, що це сади. Сади — це репрезентація того, що не є історія. Це не антиісторія, але ж демонстрація того, заради чого людина існує. І він говорить, що human condition, стан людини — це стан, в якому є історія і сад, історія і сад. І ця позиція історія і сад або жахлива історія, тобто війна, ця позиція війна і сад — це дуже сильна позиція. І він розглядає її і говорить, що в цьому русі те, що робить людське життя стерпним, те, що робить людське життя стерпним — цитата: metaphysical projects, our aesthetic transformations, etc. Вибачте, я хотів процитувати, тому що всі ці пункти — це найважливіші аспекти цього життя в саду, життя в. Тобто це релігійні імпульси, поетичне і утопічне уява, моральні ідеали, метафізичні проекти, сторітелінг, естетичне преображення реального, наше бажання до гри і наша милування природою. І він в книжці в цій книжці розглядує всі сади уяви, історичні сади, культурні сади від садів Гільгамеша, від античних садів, острова бл...

«Люди не створені споглядати голову Медузи історії з її смертю та стражданнями; сади показують, для чого існує людина.»

Короткий висновок: Книга Гаррісона показує сади як противагу історії, місце для релігії, уяви та моралі.

Сковорода і бароко

Наступний пункт в’яза зі Сковородою і українським бароко, і бароко як таким. Для бароко метафора саду звісно базова, але Сковорода робить щось своє з цією метафорою. І "Сад божественних пісень" закінчується дуже провокативно для мене, дуже провокативно, коли він пише, що так живав афінейський, так живав іудейський Епікур — Христос. Ось після всього саду, найхристиянішого саду чеснот, Сковорода фіналізує все порівнянням Христа і Епікура. Він знав дуже добре всю античну традицію, він розумів всі сади, сад академа, сад Епікура. І в Гаррісона є фантастична частина, яка присвячена розрізненню академа Платона і садів Епікура. І чомусь для Сковороди такий ідеальний сад — це сад Епікура, і Христос як садівник — він юдейський Епікур. На першому рівні це приниження, така дуже странна річ, чому Сковорода робить це. Але ж серйозний аргумент є у Гаррісона, не про Сковороду, а про розуміння того, що робив Епікур. Для нас сьогодні в Україні це дуже важливо, тому що Платон робив свій академ для формування людей, які здатні бути в політиці, таких мужів, які будуть робити реальну політику. І ідеал Платона — це суб’єкт політичний, політична людина. Епікур розуміє, що неможливо пов’язувати так жорстко політику і намагання бути щасливим. Якщо людина хоче бути щасливою, це не обов’язково бути зоон політікон, політичною істотою. Тому він формлює свій сад, в якому людина намагається знайти щось про своє щастя, і це достатньо для Епікура. І цей мінімалізм, пов’язаний з знаходженням точки, почати спочатку — дуже важливий для Сковороди як перше питання філософії: де це початок, в якому ми починаємо шлях людини, шлях становлення. І це початок — це сади Епікура.

Короткий висновок: Сковорода бачить у саді Епікура ідеал для пошуку щастя, протистоячи політичному фокусу Платона.

Вольтер і республіка садівників

Наступна теза — про зв’язок між садами та політичним в широкому сенсі. І це дуже відома фраза Вольтера із "Кандіда": "Культивуй наш сад". Потрібно зрощувати свій сад. Там якщо українською, в кінці там нема слова "потрібно", французькою там "культивуй наш сад". В общем, ця фраза стала такою говіркою, ми всі пам’ятаємо, що Вольтер щось хотів, щоб ми всі культивували свій сад. І довгий час я так розумів цю фразу, що кожен повинен культивувати свій сад, свій сад, свій сад, і все дуже добре. "Кандід" — це фантастичний текст для наївного читання, не культурного, не історичного, це щось як комікс, це така дуже мудра наївність. І Кандід, який побачив все жахливе в своєму житті, всі намагання прожити цікаве життя, він фіналізував все цією фразою: після всіх пригод він зрозумів, що важливо тільки одне — культивувати свій сад. Але важливо, що у Вольтера все ж таки "наш сад", наш сад, тобто не почала традиція індивідуалістична. Для Вольтера важливо, що садівництво — це не приватна сфера, це не сфера, в якій я розділяю себе від політичного, соціального і їду на дачу. Це інша операція, це простір, в якому ми повертаємо собі сенс того, що таке "наше". І тому ми почали говорити про республіку садівників. Якщо республіка — це res publica, тобто дослівно спільна справа, то це дуже важливо, що в республіки, res publica, наприклад Речі Посполитої, формувалася цей політичний ідеал республіки. Для мене це дуже цікава річ, що тільки дві держави мали таку назву, яка нема топоніму. Я в різних компаніях намагаюсь перевірити це, я задаю питання: які держави не мають топографічної прив’язки до міста. І мені відкрили третю, четверту, але ж дві фундаментальні — це Річ Посполита і СРСР, Союз Радянських Соціалістичних Республік. Нема топоніму. І в Речі Посполитій модель спільної справи — це базова модель. І намагання зрозуміти, що таке спільна справа. Так ось, важливо, що по-грецьки спільна справа — це літургія. І цей прямий місток між літургією в церкві, спільною справою в політичному сенсі — все це огортається навколо метафори саду і республіки садівників. Тобто садівництво — це такий республіканський проект. І колись в 13-му році, коли був Майдан, почався, на наступний день, коли ми почули, що Янукович не підписує європейські документи, була така ідея в колі моїх друзів, що ми повинні якось реагувати. Майдану не було, це було вдень-вечір перед Майданом. І була одна ідея, що ми всі уходимо в нову форму життя, коли нема політичного, Янукович, режим. І тоді що має робити нормальна людина? Нормальна людина повинна робити сади і мандрувати між садами, організовуючи республіку садівників. Тому що перед політичними режимами існує Республіка садівників, яка народжує республіку як таку. І але ж був Майдан, і ця метафора пішла. Але ж вона повертається. І цей республіканський сенс садів дуже важливий.

Короткий висновок: Вольтер підкреслює колективний аспект садівництва як основу для республіканського ідеалу спільної справи.

Міста-сади і міста садівників

І тому коли ми говоримо про республіку, про те, як сади об’єднуються, мережуються, народжують мережево мереживо садівників і садів — дуже важлива ідентичність міста і розуміння відносин між містом і садом. Цікаво, що "місто-сад" — це не пропозиція Маяковського, як це було для всіх радянських людей, це така нормальна метафора. І це не тільки метафора, але ж і урбаністична метафора, яка народилась наприкінці XIX століття в Британії. У неї є автор — Ебенезер Говард, який в 1898 році написав книжку "Міста-сади майбутнього". Він запропонував концепцію, вона була достатньо ефективна в Британії, хоча перші міста не були популярні. Чомусь це була така спроба організувати щось в опозиції індустріальному, промисловому, капіталістичному місту, яке втрачає людяність. І тому це повернення людяності асоціювалось з так званим містом-садом, садом в центрі, з такими циклічними плануваннями і все таке. Але ж це була така одна з перших утопій, але ж з архітектурними наслідками. Після Другої світової війни, коли Лондон мав проблеми з урбаністикою, учні Ебенезера Говарда розробили модель таких містечок-супутників для Лондона, які організовувались в цій логіці міст-садів. Але дуже важливо зафіксувати розрізнення або позицію полярність між місто-садом і містом садівників. Місто-сад — це утопічний проект, в якому ми запрошуємо дорослих людей. Місто садівників — це таке місто, яке формує міщан, формує міщан з формаційними просторами. І якщо наше місто — це місто садівників, то сад в цьому місці має іншу функцію цього формаційного простору. І сьогодні для України це такий момент дуже важливий. Є історичні приклади, наприклад, коли Полтава почалась як губернське місто на початку XIX століття, в компанії малій групі людей, в якій був Іван Котляревський, наприклад. В цій групі вони розуміли Полтаву як нове місто, в якому в центрі є сад. І сад був організований таким чином, що всі основні гравці цієї історії робили свою частину. Був організований сад, який сьогодні в Полтаві — це сад для дозвілля, сад культури і дозвілля. І це жахлива історія, тому що найбільш амбіційна історія цього саду, міського парку — це таке намагання зробити щось таке чисте, нове, чистеньке, без сміття. І це найбільш високий рівень планування. Але ж коли він закладався в початки XIX століття, це був сад, який мислився як формаційний простір. І була створена школа садівників, в якої було все, вся освіта побудована таким чином, що вона продукувала цих садівників, які будуть робити щось на саду, а сад — це центр сенсовий, центр життя міщан. І при кінці одна дуже гарна метафора Говарда, що якщо ми організовуємо міста-сади, то це плетіння мережво садів. Це сузір’я, цей концепт сузір’я — дуже гарний концепт сузір’я як найбільші форми мережування міст. Але ця метафора міста садівників для мене робоча метафора.

Короткий висновок: Від "міста-саду" Говарда до "міста садівників" — сади формують ідентичність і спільноту.

Святкування як атрибут живої системи

І останній пункт пов’язаний з розумінням розрізнення системи і живої системи. Коли почалось системне мислення як таке в 20-му столітті, це дуже швидко почало пов’язувати з кібернетикою, математикою, моделюванням, комп’ютерами і все таке. І це такий тренд, який сьогодні існує звісно, і для багатьох системне мислення — це щось про математизацію процесів. Але з самого початку отці, які заснували системне мислення, були біологами. І дуже важливо, що для них найпростішою системою була жива система, не механічна система, а жива. І що робить живу систему живою системою, в чому різниця. І є один признак, який мене дуже надихає: що в живій системі є такі ефекти, які деякі біологи називають святкування. Святкування, наприклад, живі істоти роблять щось, що не має прикладної, адаптивної функції. Наприклад, мухи труть кінцівками щось майже весь вільний час, вони щось роблять так, але ж не зрозуміло, чого вони хочуть. І це спеціальна сфера досліджень, яка називається грумінг. І в цьому дослідженні грумінгу виявляється, що всі живі істоти значний час проводять в операціях, які не мають прямої біологічної функції, функції виживання. Вони щось стали говорити про те, що вони роблять щось не утилітарне. І деякі біологи стали почали говорити про те, що вони святкують життя. Тобто жива система — це така система, яка, коли вона жива, вона продукує форми поведінки, які ми бачимо як найвища форма життя — святкування. І коли немає такого святкування, система все ще жива, але ж вона деградує. І коли ми говоримо про рослини, живі істоти і людину — це три типи живих систем, і в них мають місце різні форми святкування. Для рослин — це цвітіння, а для живих істот — це такі форми поведінки як нефункціональні поведінки, але для людини — це гідність або благородство, шляхетність. Але благородство, чому? Тому що цю тему нового благородства почав Данте в трактаті "Пір". В ньому він почав таку тему, що людина — це істота благородна, благородна в тому сенсі, що в шляхетності нема зв’язку з джерелом з цією негенетичним, негенетичним ядром чеснот. От для Данте важливо, що благородна людина — це така людина, яка практикує чесноти, завдяки цьому ми відкриваємо нову шляхетність. Так ось, в чому розрізнення між благородством і чеснотами. Данте конструює фантастичну на мій погляд метафору того, що чесноти — це зірки, які утворюють сузір'я, але ці зірки існують на небі, небо чорне, але ж є і саме небо, і є благородство. Тобто є сфера благородства, на якій є чесноти, і так вся ця система формується. Тому що в живій системі цим аспектом, який демонструє живу систему як таку, є благородство. І ця ці роздуми про святкування як атрибут живої системи дуже важливі, тому що ми всі побачили, що в час війни для багатьох нормою стало те, що вони не святкують дні народження. Отець Володимир святкує сьогодні, тому що війна, і ми не святкуємо день народження, ми всі наші подарунки даримо ЗСУ. Це розумна, але ж це вбивча для живої системи. Коли жива система не святкує, вона вмирає. І ми повинні зрозуміти, що таке святкування на війні. Це не дозвілля, це щось інше, але ж це святкування сенсів. І є історія, яку я розповідав Олександру, і це присвячується всім тим, хто займається квітами в період війни і все таке. В Києві є навколо Києва, є така біля Броварів є найбільша теплиця для вирощування роз, розарій, найбільша теплиця в Європі, 20 гектарів під склом. І це була майже зона окупації, 6 км від лінії, російські війська і українські. І власники цього, ну не холдингу, але компанії Ascania Flora, вони вирішили, що це кінець, тому що вони зрізають кожен день 120 000 роз. І це було половина ринку українського роз до війни. Теплиця стала, і захаращення роз — це, я не готовий говорити це в присутності Олександра, ну щось один тиждень чи два тижні — це захаращення, після якого це дуже складно відновити всі ці розарії. Але люди, які робили щось на теплицях, ховались від російських військ в цих теплицях, і вони прочищали ці теплиці. І після того, як війська відійшли від Києва, вони почали знову всю роботу. І вони почали з половини, 60 тисяч роз. І постало питання: навіщо українцям рози в час війни, кому потрібні ці рози. І вони почали свій бізнес взимку, вони досягли того ж довоєнного рівня — це були 120 000 роз. І вони отримали питання: що змінилось з ринком роз, чому українці купують 120 000, дуже багато людей виїхало, жінки виїхали, кому потрібні ці рози в воюючій країні на тому ж самому рівні. На тому ж самому рівні 120 000, та ж сама доля ринку 55%. І вони зробили дослідження, тому що вони не мали доступу к прямому маркетингу, тим, хто продає рози. Вони зробили дослідження. І виявилось, що змінилась структура святкування українців. Вони святкують в період війни не свята, а кожну зустріч. Коли солдат чи хтось іде на зустріч, він розуміє, що це можливо це остання зустріч або це дуже важлива зустріч, і нема різниці між святами і святом зустрічі і святкуванням життя. І ця структура святкування життя проявилась в такій для мене дуже цікавій формі як ринок роз в Україні. І я думаю, що це тенденція така, що ми переосмислюємо цю практику. Тому що Ascania Flora — це фабрика з продукування роз. Сьогодні ми в волинській Голландії і тюльпанах, з якими була та ж сама проблема, я так розумію. А що таке ці квітники, квіти в час війни. І це дуже гарна метафора для розуміння того, що таке сади. З одного боку це щось надлишкове — це якась прикраса життя, але ж всі ці аргументи — це аргументи для того, щоб продемонструвати, що сади — це про те, що надлишковість є фундаментальна характеристика життя і живої системи. І ця надлишковість і дозволяє садам сьогодні бути такими формаційними просторами, які моделюють трансформації всіх систем, не тільки садів, але і України, культури, держави, суспільства і всього.

Короткий висновок: Святкування як неутилітарна дія — ключ до шляхетності та життя в живих системах, ілюстрований прикладом розарію в війну.

Висновок

Лекція Олександра Філоненка підкреслює, що сади — це не лише простори для зростання рослин, а інструменти трансформації суспільства. Через практики чеснот, довготривалі проекти та святкування життя, ми можемо побудувати нову Україну, де війна стає каталізатором для надії та любові.

Яка від цього користь читачеві

Ця лекція надає практичні ідеї для особистої та громадської трансформації: почніть з створення власного саду або участі в спільних проектах, щоб практикувати чесноти та святкувати життя. Це допоможе впоратися з викликами війни, зміцнити стосунки та внести внесок у відбудову країни, роблячи повсякденне значущим і наділенним сенсом.