Коли я чую:

- В селах чоловіків майже не лишилось, порожні села... ой, лишенько, ми всі умрьом... ой, лишенько, пропала Україна...

мені хочеться стріляти на звук.

Я, розумієте, живу в селі. Мобілізовано чоловік 15, загинуло за весь час війни (10 років) троє. Не всі на полі бою. Там були нещасні випадки, як у житті.

- А скільки у вас в селі? - питаюсь я в товариша.

- Та чоловік сім мобілізовано.

це на кілька тисяч людей кожного села.

Тоді ми слухаємо про вимерлі села, бо всі пішли на фронт - і нам хочеться стріляти на звук.

Коли я чую:

- Ой, лишенько, на кого ж змінювати генералів, вони ж у нас найкращі, ми всі умрьом, пропала Україна...

мені хочеться стріляти на звук.

Немає незамінних. Просто немає, запам'ятайте це.

І я питаю у селі:

- А що ви думаєте про звільнення генерала Залужного?

мені відповідають:

- А хто це?

Я регочу і йду читати черговий пост, там пишеться буквально:

====="Пів світу і вся Україна завмерла в очікуванні, чи звільнять генерала Залужного"=====

я знову регочу і дуже хочу стріляти на звук. Бо цілому світу все одно, хто там керує цією битвою - і, чуючи про нашу битву, світ думає найперше про українського солдата. Того, що стоїть на фронті. Про генералів у останню чергу.

Якщо світ взагалі щось думає про нашу війну...

Коли я чую:

- Та йдіть до армії, там є небойові посади, та шо ви дрищете, інакше всі умрьом, пропала Україна...

я згадую своїх знайомих, які дуже довгго думали і таки пішли служити. В армії на них чекали вже пости й посади при Києві, при домі і сім'ї. І перебування цих моїх знайомих в армії не дало армії геть нічого, крім чергової зарплатні для тилових посад.

Їй-богу, хочеться стріляти на звук.

У мене є знайомий, який за десять років війни жодного разу не був на фронті. Хоча він був офіцером запасу. І я йому розповідала про фронт - я, стара, хвора жінка, що пройшла всі ці фронти. О, мій знайомий все ж пішов служити. Він так і не поїхав на фронт. Він служить при Києві.

А вам в такому випадку не хочеться стріляти на звук?

Коли я взнаю про мобілізацію інвалідів чи напів інвалідів, коли взнаю, як вони після мобілізації одразу попадають до госпіталів і починають готуватись до операцій, які в цивільному житті коштували б для них певних і чималих грошей.

Коли вони говорять:

- Та треба ВЛК, але спочатку я полікуюсь за рахунок армії.

я знову хочу стріляти на звук.

Та блін!

Я сама знаю людей, які пішли до армії і там піймали онкологію.

І я сама кажу їм:

- Жодної ВЛК, доки не вилікуєтесь! Ви онкологію піймали на фронтах. Тому і лікувати вас мусить держава.

І я точно знаю, що права. Бо ці люди СЛУЖИЛИ І ВОЮВАЛИ, перш ніж захворіти.

то це одне.

Але коли воно ще не воювало, просто його замели повісткою, упіймавши на вулиці, а в нього виявилась така купа болячок, що хочеться передати вітання тому лікарю, який визнав його годним для проходження служби, а тепер шо ж, тепер його лікує держава - його, який ще жодного дня не був на фронті - мені таки хочеться стріляти на звук.

- А він мене питає, а чо це ти вітаєшся і обіймаєшся як військових?

- А він на фронті був?

- Та де, він при ТЦК. Так і сидить під Києвом.

- А ти, в оцих своїх спортивках, об'їздив усі жопи фронту.

- Та що я йому буду розповідати, щур він тиловий.

- Але він отримає всі воєнні почесті і пенсію. І зараз отримує зарплатню військового. А ти волонтер без зарплатні. Хоча і знаєш кожен камінчик, кожну ямку всих фронтових доріг. До речі, коли вирушаєш на фронт?

- Та ось, закінчу реабілітацію після операції.

операція робилась за власний кошт, якщо що. Волонтерам безкоштовного лікування не положено.

Тому коли я чую заклики:

- Побачиш військового, приклади руки до серця і вклонись!

я хочу реготати, а потім, звісно, стріляти на звук. Тому що і військові бувають різними, й цивільні теж.

... дев'ять років тому я мала померти. Загинути я мала, без варіантів. Мене витяг з епіцентру вибухів мій друг, який сам загинув за пів року потому. Ми не були військовими, я ще, він вже.

І я живу.

А він загинув.

Ми були в самих жопах фронту, його немає, я живу.

Може, тому в ці дні я в стані:

- Стріляти хочу!

На звук.

На дотик.

На вміння влаштуватись при будь-яких обставин.

На фейсбучні істерики:

- Ой, всьо, пропала Україна...

- Стріляти хочу.

Дев'ять років тому в ці дні я отримала контузію, яка мене скалічила. Сім років тому я в ці ж прокляті дні отримала на фронті пневмонію з плевритом, як наслідок захворювання, яке мене добило. Проклятий для мене лютий на фронті, проклятий.

Все це було на фронті, без зарплатні, без забезпечення, на одному лишень ентузіазмі допомоги країні, чим можеш, та хоч і власним тілом закрий ту дірку фронту.

І ми закривали. І закриваємо.

... ви підходите до столу і берете чашку. П'єте з неї, ставите її на стіл. Повертаєтесь і йдете у своїх справах.

В лютому в мене починається загострення хвороби.

Щоб взяти чашку в руку, я мушу віддати команду неслухняному тілу. Я командую руці піднятись, я їй наказую - рука не слухається. Тоді я її вмовляю. Чашка береться не одразу. Двома руками береться чашка. Я змогла. Я взяла в руки чашку. Тепер задача донести її до рота. І, відпочивши, я починаю віддавати нові команди тілу. Тіло не хоче слухатись. Я наполягаю.

Це зробив зі мною фронт.

Я цивільна.

Я волонтер.

Щоб підійти до столу, треба піднятись з ліжка. Це складно. Це треба сісти. Щоб сісти, треба віддати тілу кілька разів накази. Тіло не слухається, я наполягаю.

Потім потрібно наказати шиї тримати голову рівно. А голова висить на грудях. Тримати голову рівно - це задача. Зрештою я справляюсь.

Щоб підійти до столу, для того щоб взяти там чашку - треба встати. Встати складно. Я встаю. Мій рідний не витримує, підходить, взуває мені на ноги капці. Я вже не плачу. Я плакала в сімнадцятому, коли це прогресувало. Збиралась плакати в п'ятнадцятому, коли це почалось.

Зрадливе, зрадливе тіло...

Побите фронтами, тіло...

Нічого, ми знаємо - скінчиться лютий, все буде краще. Мій лютий це привіт від смерті. Яка не сталась тоді в лютому, от і добре. Я живу.

Навпроти мене сидить мій товариш.

Це його брат витягнув мене дев'ять років з епіцентру вибухів. Після того ми з товаришем об'їхали фронт стільки разів, скільки могли витримати наші скалічені тіла. Після того ми ховали товаришів та братів стільки разів, скільки могли витримати наші душі.

- Паспорт на протез отримав. - хвалиться мій товариш.

- Щоб тицяти в аеропорту, коли задзвениш? - сміюсь я.

- Ну, так. В основному.

Протез за власний рахунок, реабілітація теж. Слава богу, реабілітологи йдуть назустріч, грошей поки що не беруть.

Мій товариш готовий до отримання повістки. Його скалічене тіло - не привід НЕ воювати. Наші військові товариші готові прийняти його до свого підрозділу. Та де, на нього черга стане. Чи ж фронт його не знає?

А протез?

А що протез. Він все одно всередині тіла, його не видно. Умовно-годний.

Обмежено-придатний.

- Я тобі не обіцяю, що ти не загинеш. Але я можу обіцяти тобі адекватного командира. - каже йому потенційний командир.

- Почекай ще. Не покидай мене. - кажу я товаришу.

хоча я сама домовлялась з тим командиром.

- Давай поїздимо на фронт ще волонтерами. - кажу я йому. - Я ж загнусь, коли ти підеш в армію. Я ж тримаюсь за тебе. І за свою доньку. І за ту жменьку, що лишилась.

- Я закінчуюсь.

Ми закінчуємось всі. Сімейна хвороба епілепсія, це не просто жити. А їздити фронтами з таким ще складніше.

Давайте, я вам розкажу.

Епілепсія - це хвороба з дуже різноманітними проявами. Приступи можуть бути абсолютно різними. Оте, що ви чули про епілепсію - "я знаю, знаю, це коли корчить, судомить і піна з рота!" - не обов'язково. Але кожен прояв хвороби може зрештою проявитись отими судомами. А в тебе в руках зброя. Палець на спусковому. Судоми, непритомність. Палець на спусковому.

Привіт, немає пів відділення.

- Коли до мене приходить поповнення, я першим чином кажу, хто з епілепсією, крок вперед. І ставлю їх на щось безпечне. - каже інструктор.

Інструктор сам з онкологією. Отримав її на фронтах, воює десять років. Зараз в тилу, на навчанні новеньких.

- Що, з епі присилають? - жахаюсь я.

- Так, в кожній новій групі присутні з епілепсією.

- Чисто поржати. Приймаємо поповнення, кого призвали. Один наркоман, на другий же день вколовся в пах. І таких троє, всі зі справами про наркоманію. Всих треба возити до Києва, приймати спеціальні таблетки. Прислали жінку, 73 року народження, на вигляд всі 70 років, наркоманка зі стажем, плюс СПІД.

Другий командир пише:

- Присилають поповнення. Алкоголіки, зеки. Чотири наркомани. Возять по всій Україні, ніхто їх не бере. Так до Перемоги будуть возити, я думаю.

Пише ще один командир:

- Два психа зі справами. Один з пакетом документів з шизофренією. Одного з них упіймали воєнкоматські, закрили, побили і він після цього типу добровільно призвався. В другого схильність до самогубства. Воєнком йому сказав, що в армії в нього більше шансів застрелитись.

Вам ще не хочеться стріляти на звук?

А коли замислитесь про провалену систему мобілізації?

А після цього?

А коли ви читаєте про вдячність до воєнкомів, які змогли організувати мобілізацію, стріляти на звук не хочеться? А коли уявляєте, скільки ті воєнкоми отримали відступних? А коли бачите, як в'яжуть на вулицях наркоманів і вручають їм повістки? А коли чуєте, як умовно-здоровий чувак, офіцер запасу, що за десять років жодного разу не побував на фронті і зараз теж служить в тилу, бо існують НЕбойові посади, хвалиться власним призначенням до армії?

Стріляти на звук не хочеться?

- Зараз волонтерам буде несолодко. - каже мені командир, що вийшов з фронту і вивів половину вцілілого підрозділу.

- Можна подумати, їм колись було солодко. - фиркаю я. - А що зараз?

- Тридцятки вже навіть не буде. А машини треба ремонтувати. А закуповуватись перед наступним виходом треба. А в тебе на все про все 20 тис гривень, крутись як хочеш. - каже командир.

- Всі ці наркомани призвані в 2023 році в учебки з ТЦК. Потім по резервним ротам чалились.

- За три дні ми прийняли 85 людей. З яких 75 обмежено-придатні. Всі по опорно-руховій системі. Один з хворобою Бехтерева, не виліковний. Серед них хронічних алкоголіків близькл 50 чоловік. наркоманів зі справами троє. Серед 207 людей, які мають прийти, вища освіта тільки в шести, в 20 ПТУ, в решти тільки школа. Сьогодні мали приїхати всі, але доїхало тільки 85. Всі решта десь проїбались, не зрозуміло де.

- Реально вменяємих и нормальних за три дні аж п'ятеро. І найпечальніше у цьому те, що повернути і не прийняти ми їх не можемо. Парьтесь з ними самі.

Вам хочеться ще лизнути в жопу якогось генерала?

Ви бачите чи чуєте, як з веселим і бадьорим хлебтанням лижуть їх в жопу?

стріляйте на звук!

А якщо ви дочитали до цього місця, то:

1. Адекватна зарплатня, як на бойових, так і в тилу

2. Адекватні командири (звільнити грьобаний совковий баласт, та хоч і Залужного, бо саме за його воєначальства просралась мобілізація, а що Залужний совок, мало хто з розуміючих сумнівається)

3. Адекватне забезпечення, прерогатива ВР та МО

... ну, і стріляти на звук, якщо що.